Кладовища Брукліну — це більше, ніж місця поховання для його громадян. Вони відображають багатошарову історію міста. Цвинтарі еволюціонували та трансформувалися разом із розростанням міста, де, як виявилось, навіть у смерті немає нічого вічного. Протягом останнього часу кладовища починають слугувати більш громадським простором. Красномовний приклад бруклінське кладовище Green-Wood. Воно є одним із чудових місць міста для прогулянок, а в його катакомбах проводяться популярні концерти. Дійшло до того, що останніми роками адміністратори цього кладовища розмірковують про те, як обмежити викиди вуглецю на кладовищі. Більш докладно про історію поховань у Брукліні читайте на brooklyn-future.com.
Поховання корінних народів. Кладовища Ленапе
Але розповідь про історію нью-йоркських, а відповідно і бруклінських кладовищ була б не повною, якщо не почати її з праєвропейської ери. Адже, очевидно, кожному, що людей тут ховали до появи європейців. Підтвердженням тому є великий могильник народу ленапе. Його віднайшли на Стейтен-Айленді. Похоронний пагорб знаходиться в парку Conference House, де багато скелетів поховані зі складеними до грудей колінами. Тут таки були знайдені й менші кладовища.
Якщо говорити про народ ленапе, то вони мігрували до території сучасного Нью-Йорка близько 3000 років тому, і до моменту контакту з європейцями складали майже двадцять автономних груп. У Манґеттені та Брукліні переважно домінували мунсі (які були названі на честь діалекту алгонкінської мови, якою вони розмовляли), особливо канарсі та маречкавік. Люди ленапе постраждали від європейських завоювань, а поєднання нових хвороб, війн, масових вбивств і мерзенних купівель землі врешті-решт скоротило їх населення лише до десяти відсотків від його колишньої кількості. Більшість нащадків ленапе зараз живуть в Оклахомі, вигнані зі своєї батьківщини.
Але, як виявляється, будь-хто в Брукліні знаходиться значно ближче до історії ленапе, ніж міг собі уявити. Згідно з картою Бруклінського історичного товариства 1946 року Атлантик, Флетбуш і Дивізіон-авеню, а також Фултон-стріт були побудовані на старих торгових, мисливських або пішохідних доріжках ленапе, а сучасний парк Ван Вурхіз базується на старому парку, позначеному, як Sassians. Відтак, схоже, що на пагорбі Боерум знаходилося індіанське поховання, а те, що зараз є ратушею, здається, було квітучим селом корінного населення.
Перші європейські поховання
З європейським поселенням тут, починаючи з 1609 року, більшість поховань відбуватиметься на церковних подвір’ях або церковних кладовищах. Ці кладовища були серцевиною повсякденного життя та постійними нагадуваннями про смертність.
Ховали людей також на подвір’ї. До прикладу могили з голландського колоніального поховання можуть лежати під заднім двориком між Другою та Третьою вулицями біля П’ятої авеню в районі Парк-Слоуп у Брукліні. Це місце колись входило до садиби родини Вехте, що переселилася з Нідерландів у 1670 році та придбала землі вздовж того, що згодом стане каналом Гованус.
Вехте побудували свій дім, а це був старий кам’яний будинок, в 1699 році поблизу сучасної Третьої вулиці між Четвертою та П’ятою авеню. Члени родини Вехте проживали на фермі до закінчення війни за незалежність, коли вони продали її родині Кортелью.
Відтак кладовище було засноване Ніколасом Вехте, який успадкував ферму після смерті своїх батьків. Згідно з його заповітом від 1779 року, він заповів свій дім і ферму, включно з місцем поховання на фермі, огородженим парканом, своєму онукові Ніколасу Коуенховену. Коли Ніколас Коуенховен продав ферму Жаку Кортелью в 1790 році, він виключив огороджене кладовище із договору купівлі-продажу, зарезервувавши його для себе та своїх спадкоємців.
Так само, коли Адріан Кортелю продав землю забудовнику Едвіну Літчфілду в 1853 році, він також залишив спадкоємцям померлого Ніколаса Коуенховена право користування кладовищем, яке було огороджене і знаходилося між П’ятою та Шостою вулицями. Площа ділянки, згідно з договором, становила не більше 50 квадратних футів.
Коли у 1850-х роках ферму було продано під забудову, друзі та родина домовилися про перевезення деяких із похованих на кладовищі садиби. Серед останків, які, як відомо, були переміщені, були останки Ніколаса Вехте, його доньки Герріт’є Тібу та її чоловіка Теуніса Тібу, усі вони були перенесені на ділянку сім’ї Полгемус на кладовищі Green-Wood у 1865 році. Але інші могили залишилися на цьому місці. До 1870-х років принаймні сім могил усе ще можна було впізнати на невеликому кладовищі, яке тоді називали Старим Ковенховенським кладовищем, хоча багато надгробків уже були зіпсовані або розбиті.
Сімейні поховання
Це ще одне підтвердження тої тези, що історія дуже часто знаходиться значно ближче до вас, ніж ви думаєте. Сімейні могили, до слова, були звичайною практикою для європейських переселенців Брукліну. Ось ще одна історія, яка трапилась у Sunset Park. У червні 1874 року офіцер поліції, на ім’я Джордж Зундт знайшов людські останки під час розкопок вигрібної ями в будинку, куди він нещодавно переїхав, на 40-й вулиці між Третьою та Четвертою авеню. Окрім останків, серед яких були два черепи, як писала місцева газета: на яких усе ще було волосся, та інші кістки, офіцер Зундт знайшов нагробну плиту з написом: «Кетрін Краб, 71 рік, померла 17 березня 1839 року».
Виявилося, що новий дім Джорджа Зундта знаходився на місці старого цвинтаря, який був частиною присадибної ферми Саймона Бергена, який був нащадком одного з перших голландських поселенців цього регіону. Берген володів північно-східною половиною того, що колись було плантацією ДеҐарт площею 300 акрів поблизу затоки Гованус.
Кілька карт власності ХІХ століття та земельних записів визначають кладовище, яке було сорок дев’ять футів із півночі на південь і дев’яносто чотири фути зі сходу на захід і оточене кам’яною стіною. У документі 1827 року Саймон Берген передав ділянку Джону С. Бергену та їхнім нащадкам назавжди, для майбутніх поховань, і залишив за собою та своїми нащадками вічне право на це. Відтак кладовище використовувалося з кінця 1700-х років до 1840-х, коли нащадки Бергена почали переміщувати останки членів своєї родини на ділянки на сусідньому кладовищі Green-Wood.
«Гончарне поле»
«Гончарне поле» — це будь-яке місце, де ховають невідомих померлих, або бідних, за яких ніхто не здатен заплатити. Ця назва походить із Біблії, і означає не лише місце де добувають гончарну глину, а ще й місце де ховали чужинців. Оскільки ця земля була не придатною для сільського господарства, це було, найкраще місце для поховання іноземців.
Але є ще одне пояснення цього терміна, хоча, можливо, це просто збіг. Саме так називалась невеличка бухта на Іст-Ривер, яка знаходилась трохи нижче Вільямсбурзького мосту з боку Брукліну. Там тіла, які перебували в річці з листопада і всю зиму, спливали на поверхню у квітні, оскільки від підвищення температури вони починали розкладатися, а відтак підійматися на поверхню. Рух води Іст-Ривер щороку змушував збирати ці тіла біля доків Поттерс-Філд.
Хай там як, але таких поховань теж вистачало. Кілька громадських популярних парків колись були саме «гончарними полями» — Madison Square Park, Bryant Park, and Washington Square Park. Усі вони колись були на околиці міста й використовувалися для поховання невідомих або тих, хто не міг дозволити собі поховання в іншому місці. За оцінками, близько 20 000 тіл усе ще знаходяться під Washington Square Park.
Джерела: