Громадський транспорт у Нью-Йорку, а відтак і в Брукліні з’явився наприкінці 1820-х років. Розпочиналося все з кінної тяги. Перший пересувний громадський засіб називався омнібусом. Це був великий видовжений диліжанс, який їздив фіксованим маршрутом. Такі диліжанси були розраховані на десяток пасажирів, хоча дуже часто в диліжансі було нестерпно тісно, адже, зазвичай у ньому їхало значно більше людей, причому, як всередині, так і ззовні. «Водій» чи то пак візниця, зупиняв коней, коли пасажири тягли за ремінь, що був прикріплений до його щиколотки. На відміну від сучасних дзвіночків чи кнопок, цей ремінець не вмикав світло й не видавав звуку, щоби привернути увагу візниці. Пасажири платили, коли сідали в диліжанс. Дещо пізніше на зміну омнібусам прийшли трамваї, які також їздили на кінській тязі. Про історію перших кінних трамваїв у Брукліні читайте на brooklyn-future.com.
Омнібуси — подовжені диліжанси
Стосовно громадського транспорту в Брукліні, то він, ясна річ, теж розпочався із цих подовжених диліжансів, які називалися омнібусами. Їхні фіксовані маршрути проходили по головних вулицях міста Бруклін, а почали вони курсувати приблизно в 1827 році. Саме омнібуси допомогли розширити межі гамірного Брукліну, відвізши пасажирів за межі Гованусу та Хайтсу. Бруклінські омнібуси були досить надійні, але маленькі, не місткі. Середній омнібус міг вмістити до п’ятнадцяти пасажирів, і це, за доброю бруклінською звичкою з тими, що висіли на боках карети, або їздили зверху чи поряд із візницею.
Наступним етапом в еволюції громадського транспорту Нью-Йорка стали трамваї, запряжені кіньми. Як і у випадку з омнібусами, коні слугували чотириногими двигунами цього транспортного засобу, але на відміну від своїх попередників, кінні трамваї рухалися коліями. Перші рейки дебютували в Брукліні, пропонуючи більшій кількості пасажирів більш плавну їзду.
А починалося все ось так: 14 листопада 1832 року нью-йоркська компанія New York and Harlem представила перший у країні кінний трамвай. Дебют відбувся на Бауері та Четвертій авеню на Манхеттені, між Принсом і 14-ю вулицею. Він став першою пропозицією такого громадського транспорту в Нью-Йорку. Через два тижні, після першої показової поїздки, з пасажирів почали брали плату в розмірі 12,5 центів за проїзд.
Такий кінний трамвай, назвали «Джон Мейсон», на честь президента Chemical Bank, багатого нью-йоркського бізнесмена та співзасновника залізниці, який фінансував його створення. По своїй суті, кінний трамвай був автобусом, який запряжений кіньми. За один раз він мав перевозити дюжину пасажирів. Але, як повідомляла The New York Herald, це не завадило людям протискатися всередину, попри те, що вагон уже був повний.
Перша вулична залізниця
Саме так розпочала роботу перша у світі, як писали в тогочасних газетах, вулична залізниця між Нью-Йорком і Гарлемом. До слова, під час першого рейсу сталася і перша у світі аварія між кінним трамваєм і вуличним екіпажем, хоча, на щастя, зіткнення було незначним і обійшлося без жертв та поранень. Ця аварія не відлякала громадськість. Уже 26 числа, кінний трамвай розпочав комерційні рейси. У наступні роки подібні служби з’явилися в інших містах і містечках Сполучених штатів.
У тогочасних газетах Нью-Йорка, стосовно першого рейсу писали, що пасажири були запаковані в трамваї, як сардини в банку, з тією лиш різницею, що олію замінював піт із лоба. Усі сидіння були заповнені, пасажири розміщувалися у вагоні рядами, деякі висіли на ремінцях для тримання, як копчені шинки в гастрономії на кутку. Коли мандрівники хотіли вийти із цього величезного диліжанса, вони тягнули за шкіряний ремінь, прикріплений до щиколотки водія.
Такі кінні екіпажі або кінні трамваї, їздили по вмурованих залізних або сталевих рейках, які були розроблені для перевезення більшої кількості людей і пропонували більш плавну їзду, ніж омнібуси. Пізніше з’явився кондуктор, який зазвичай знаходився у вагоні позаду, і пасажири просили його сигналізувати водієві про необхідність зупинки, для цього в нього був спеціальний дзвоник.
Здатні тягнути більшу вагу, а, отже, більше платоспроможних клієнтів могли доїхати швидше, далі й плавніше, завдяки використанню рейок, кінні екіпажі незабаром стали популярним видом транспорту. Відповідно все більше й більше миль колії прокладалися по всьому місту.
Проте такі кінні трамваї, що називається «забивали» міські вулиці, оскільки їхня кількість не регулювалася. Крім того, коні були повільними, їм було дуже важко підійматися горбистими вулицями, тягнучи вагон із пасажирами. До того ж вони їли багато сіна та вівса і випорожнювались прямо на вулицю, виробляючи багато гною. Це була проблема. Більшість із них могли працювати в середньому лише п’ять років. А смертоносний спалах кінського грипу, який спричинив загибель великої кількості коней у 1872 році, показав, що при наявності лише одного джерела громадського транспорту, може виникнути катастрофа.
Бруклінська мережа кінних екіпажів
Бруклінська мережа кінних екіпажів почалася в 1854 році, на той час такі вже їздили на Манґеттені. Оскільки вагони мали металеві колеса, до того ж рухались по, так само, металевим рейкам, а не по вибоїстих вулицях із бруківки чи, взагалі, по багнюці, а було й таке, коням було набагато легше тягнути такий вантаж. Це було суттєвим покращенням порівняно з омнібусами.
Хоча кінний трамвай на початку свого існування став революцією в міському транспорті Брукліну, із часом з’ясувалося, що не все так однозначно, були й певні незручності. Головна з них — це повільність. Такі трамваї, дуже часто, їхали розвиваючи швидкість жвавої людської ходи. Однак, вони дозволили людям добиратися з таких місць, як місто Бедфорд у центральному Брукліні, наприклад, до порома за більш менш розумний час.
Це, своєю чергою створило клас пасажирів, які могли собі дозволити жити все далі й далі від Бруклін-Хайтс і центру міста, і при цьому, усе ще працювати в Нижньому Манґеттені. Тобто кінні вагони з’єднували різні райони міста, дозволяючи пасажирам перетинати його та потрапляти, при необхідності, на залізницю, пороми та інші види транспорту. Розширення ліній кінних трамваїв сприяло розвитку міста вздовж їхніх маршрутів. А ще однією принадою таких трамваїв було те, що вони забезпечували для своїх пасажирів легкість у дорозі та захист від метеореологічних негараздів: дощу, снігу, спеки тощо.
Фунікулери та парові поїзди
У підсумку конки працювали в Брукліні до 1917 року. Та вже після Громадянської війни у 1865-х роках їхню мережу поступово почали переобладнувати на фунікулери. Канатні дороги працювали завдяки підземному тросу, який тягнув вагон, рухаючись з постійною швидкістю, завдяки віддаленому паровому двигуну, а оператори цих канатних доріг могли або приєднуватися або від’єднуватися від системи, щоб рухатися вперед або зупинятися.
Попри значне покращення порівняно з кінним транспортом, канатні дороги мали свої недоліки, такі, як безперервний рух підземного троса, який міг становити небезпеку, якщо щось або хтось перешкоджав цьому руху, адже він рухався весь час, без зупинок. Пізніше з’явилися надземні швидкісні парові поїзди, які ще називали елями. З їх допомогою з’єднали різні частини швидко зростаючого міста. Але це вже зовсім інша історія.
Джерела: